На самому початку першого курсу ми були такі … художники все такі вкінець.
Незабутня Тетяна Михайлівна поставила нам на малюнку програмну постановку (гіпсовий орнамент, драпіровочка, щось стеклянненькое, щось дерев’яний, щось оловянненькое з вираженою фактурою, кілька воскових фруктів – натюрморт звичайний) і сказала, що хоче побачити наш рівень і наш підхід до роботи, тому ми будемо малювати самі, а вона нам не буде робити ніяких зауважень і взагалі ні слова не скаже. На постановку 10:00. Ну ми і зашіркалі олівцями.
Через три дні приходимо з ранку, а всі наші планшети c малюнками на підлозі уздовж стінки в майстерні стоять, а на стінці висять схожі натюрморти, тільки роботи з методфонда (найкращі малюнки студентів).
Тут ми з усією наочністю відчули власну нікчемність. Я була просто пригнічена, пам’ятається.
Преподше навіть не довелося витрачати слів. Протверезіння миттєве і радикальне.
Блін, це входило у них в програму – ткнути нас носом у власні дитячі какашки! Щоб не забувалися! Я сумніваюся, що цей метод навчання правильний. Зате вкрай ефективний.

Мої роботи теж потім в методфонд забирали.

А цей жах, що вся твоя робота, можливо – лайно, а сам ти – зовсім не Дартаньян, а «подсосок в хуев коміксі», цей жах в мені звідти, з того дня. Дуже болюче жах, хоч і корисний іноді.

Leave a Reply