Діти війни. Серафим.

. Рік народження Серафима – 1927, мала батьківщина – село Леушина, яка зараз лежить під водами штучного моря.

22 червня 1941 Серафим з братом Миколою встали о 4 годині ранку і вирушили з Ісаковкі (куди були переселені перед затопленням рідного села) пішки в Череповець, щоб купити хліб. З магазину вони зайшли на ринок і там з виступу Молотова по радіо дізналися страшну звістку – почалася війна.
Всі люди, хто був у місті, побігли по магазинах, скуповували все, що було. Серафим з братом зайшли ще за однією буханцем хліба. Усюди юрмилися мужики, обговорювали новину, хвилювалися.

Старший брат Михайло закінчив військово-кавалерійського училища і тільки б додому їхати, та тут війна, відразу забрали на фронт, а 28 липня 1941 року він загинув у бою.
Незабаром пішов воювати і брат Микола. Почав війну під Воронежем, брав участь у битвах під Москвою, Сталінградом, на Курській дузі; дійшов до Берліна, живий повернувся додому. Батько виявився менш вдалим, його відразу вбили на війні.
І згадалося Серафиму, як за рік до відходу на фронт батько звернувся до сина з проханням: «Нарости мені тютюну, а я за це велику буханець хліба принесу». І син намагався, стільки гною в землю поклав, що потім дивувався, і як всі рослини не згоріли. Наросло тютюну багато, Серафим прибрав його, розрубав коріння, через сито провеял, висушив. Павло Сергійович свого слова дотримав – приніс велику буханець хліба, в будинку було свято. З якою радістю син виконав би знову таке прохання батька, але тільки не для кого стало вирощувати тютюн.
Коли війна забрала батька, сім’ї Тяпіна стали давати продуктові картки, та, видно, комусь іншому вони знадобилися. Якось зайшов до них голова сільради і сказав: «Ви з сільським господарством пов’язані, живність мається, не обов’язково вам картки отримувати». І перестали давати. А яка живність? Незадовго до війни змушені були продати корову, т. к. заготовлене сіно «відвели під носа». Корова залишилася без корму, родина без годувальниці, а без молока як маленьким діткам? Купили козочек, ось вони у війну і виручали. І все ж голодно було, як і всім. Збирали липові листя, сушили, товкли, замішували тісто, робили круглі коржі і садили на деку в піч. Коли знімали з дека, все розсипалося. Коржі пекли і з конюшини. Робити тісто було важче, але зате з дека знімалися легше. Дізналися смак коржиків з лободи і колоколіни.
Серафиму прикро було, що їх несправедливо позбавили карток. Він написав листа Калініну. Прийшла відповідь: «Вашу заяву розглянуто, рішення прийнято на Вашу користь». Довго бурчав голова сільради: «Розумні всі стали, вчені, забирайте свої картки». Так і залишилося в пам’яті Серафима Павловича, що уряд проявив чуйність, справедливість і допомогло в скрутну хвилину.
Серафим вчився в 7-му класі, коли прийшла повістка в армію. Це був листопад 1944 року. Коштує він перед комісією. Попросили розповісти про сімейний стан, і він відповів: “Старший брат убитий на фронті, батька теж війна забрала, Микола воює, мати – інвалід 2-ої групи, на утриманні у неї ще двоє молодшенький. В армію не взяли, а дали відстрочку.
У березні 1945 року послали його на курси шоферів, а тут і 9 травня – радісна звістка. Перемога!

Leave a Reply