Ставлення “керівництва” СРСР до тих, хто за цю СРСР воював, але опинився в полоні.

Ставлення радянського керівництва до військовослужбовців Червоної Армії, які опинилися в полоні, визначилося ще в 1940 р.

Після закінчення радянсько-фінської війни фінська сторона передала радянським військовим властям 5,5 тис. військовослужбовців, що потрапили в полон. Всі вони були направлені в спецтабір, створений в селищі Южа Івановської області. Табір обнесений колючим дротом, охоронявся конвойними військами НКВС. Ув’язнені в ньому були позбавлені права листування, побачення з рідними та близькими. Місце перебування трималося в строгому секреті. Перевірка тривала майже рік. Значна частина була засуджена. Решту навесні 1941 р. були вивезені на Північ. Подальша їх доля невідома.
З самого початку Вітчизняної війни під підозру потрапили всі військовослужбовці та цивільні особи, що опинилися навіть на нетривалий час за лінією фронту. У всіх кадрових анкетах, в плоть до 1993 року, було питання: «Чи були Ви або Ваші родичі на окупованій території»?

У зраді і зраді Батьківщини підозрювалися бійці і командири, які, ризикуючи життям, в найтяжчих умовах пробивалися з боями на з’єднання з Червоною Армією. Одинаків і невеликі групи оточенців зустрічали як цілком ймовірних зрадників Батьківщини. Кожен перейшов лінію фронту проходив і фільтрацію, яка здійснювалася Особливими відділами НКВД.

Розширювалася практика заочного засудження військовослужбовців, що знаходилися за лінією фронту, як зрадників Батьківщини. Достатньою підставою для такого рішення були отримані оперативним шляхом відомості про їх нібито антирадянській діяльності. Вердикт виносився без усякої перевірки, іноді лише за однією заявою. Найбільш жахливим злочином був виданий 28 червня 1941 спільний наказ НКДБ, НКВС і Прокурора СРСР. Він передбачав залучення до відповідальності членів сімей заочного засудженого зрадника Батьківщини або через Військові трибунали, або через Особливі наради при НКВС СРСР. У цей же день НКДБ і НКВС спеціальним документом уточнили порядок посилання у віддалені райони членів «сімей зрадників Батьківщини».

Прийняте 16 липня 1941 постанову ГКО і послідував за тим 16 серпня 1941 наказ Наркома оборони Сталіна № 270 посилювали репресії, санкціонували позасудові розправи. Прийняті в розвиток цих документів інструкції НКГБ і НКВД надавали право каральним органам притягати до кримінальної відповідальності повнолітніх членів сім’ї військовополонених, їх арешту й заслання у віддалені місцевості СРСР.

27 грудня 1941 видано постанову ГКО, яке передбачало: з метою виявлення серед колишніх військовослужбовців Червоної Армії, які перебували в полоні і в оточенні противника, зрадників Батьківщини, шпигунів і диверсантів створювати в межах армійського тилу збірно-пересильні пункти, куди направляти виявлених при звільненні міст, сіл та інших місцевостей колишніх військовослужбовців Червоної Армії. Ця постанова офіційно проголошувало нову лінію відносно бійців і командирів, які опинилися у полоні або в оточенні.

Вони іменувалися тепер як «колишні військовослужбовці Червоної Армії», отже, ставилися поза рядів Червоної Армії з усіма витікаючими звідси наслідками. Для перевірки «колишніх військовослужбовців Червоної Армії, які перебували в полоні і оточенні противника», створюється мережа спеціальних таборів. У 1942 р. крім існуючого раніше Південного спецтабору було створено ще 22 табори у Вологодській, Тамбовської, Рязанської, Курської, Воронезької та інших областях. Вони «обслуговували» різні ділянки радянсько-німецького фронту.

13 січня 1942 Нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія затвердив «Тимчасову інструкцію про порядок тримання у спеціальних таборах НКВС колишніх військовослужбовців Червоної Армії, які перебували в полоні і оточенні противника». Згідно цієї інструкції, організація спецтаборів була покладена на Управління НКВС СРСР по справах військовополонених та інтернованих (УПВІ НКВС СРСР) … Практично ці спецтабору являли собою військові в’язниці суворого режиму, причому для ув’язнених, які в переважній більшості не вчинили жодних злочинів.

Великі втрати, понесені Червоною Армією в 1941-1942 рр.., Змусили дещо скоригувати репресивну політику режиму. У січні 1943 р. командуючим фронтами було надано право використовувати частину «колишніх військовослужбовців Червоної Армії» після їх належної фільтрації в армійських і фронтових збірно-пересильних пунктах для поповнення діючої армії.

Разом з цим каральним органам наказувалося не обмежуватися тільки пошуком зрадників, шпигунів і диверсантів, але виявляти нову категорію, що підлягає репресіям – «сумнівних осіб». Характер репресій залишається колишнім.

Трагедія наростала. У 1944 р. різко збільшується потік повертаються в Радянський Союз військовополонених і репатрійованих. Радянським керівництвом перед НКВС, НКДБ і військовою контррозвідкою «СМЕРШ» було поставлено завдання перевірки кожного прибуває. Мова йшла вже не про десятки, а сотні тисяч, мільйони громадян. Після виходу Червоної Армії до державного кордону на прикордонній лінії створювалася мережа контрольно-пропускних пунктів, а в прикордонній смузі на радянській території – мережа перевірочної-фільтраційних пунктів (ПФП). Спеціальною постановою встановлювалося, що харчування осіб, які утримуються на ПФП, здійснювалося за нормами ГУЛАГу. Доставка громадян в перевірочної-фільтраційні пункти здійснювалася під конвоєм військ НКВД. Вони ж і охороняли ці пункти.

Були організовані перевірочної-фільтраційні комісії з трьох осіб: з представника НКВС, НКДБ і «СМЕРШ» під керівництвом представника НКВД. Зростаючий потік репатріантів, розширення масштабів перевірки та її посилювання незабаром зажадали організації перевірочної-фільтраційних таборів. Створюється особливий Відділ спецтаборів НКВС СРСР. До літа 1945 р. діяло 43 спецтабору, 26 перевірочної-фільтраційних таборів, дислокованих на території СРСР, 74 перевірочної-фільтраційних таборів, 22 збірно-пересильних пункту – на території Німеччини і в країнах Європи.

Досить швидко були виділені командні кадри «власовської» армії, активні учасники каральних операцій німецьких військ проти мирних громадян, партизанів, радянської і союзницької армій.

Справи цих, найбільш активних учасників і організаторів німецьких військових формувань з числа радянських військовополонених розглядалися, як правило, позасудовими органами – трійками, що складалися з представників НКВС, НКДБ і «СМЕРШ», Особливою нарадою при НКВС. Вони виносили вироки про смертну кару, каторжних роботах, тривалих термінах ув’язнення в тюрмі або таборах ГУЛАГу. Така ж доля була і у співпрацювали в тій чи іншій мірі з німецькими властями або підозрюваних в цьому. Рядові, що складали велику частину «власовців», в адміністративному порядку були направлені на спецпоселення строком на шість років.

Боячись розправи, багато репатріанти відмовлялися повертатися в Радянський Союз. Там, де це було можливо, радянські власті здійснювали репатріацію в примусовому порядку, в тому числі і тих громадян, які не служили в німецьких військових формуваннях.

Для цього на додаток до перевірочної-фільтраційним пунктами створювалися нові перевірочної-фільтраційні табори. Вони дислокувалися, головним чином, в європейській частині країни. Ув’язнені в них громадяни, чекали закінчення перевірки, залучалися до примусової праці на небезпечних і важких роботах промислових підприємств вугільної та металургійної промисловості.

Перевірочної-фільтраційні табори розміщувалися в районах великих промислових підприємств, вугільних шахт, рудників, будівництв. Усі ув’язнені перевірочної-фільтраційних таборів використовувалися на виробництві. Там, де була особлива потреба в робочій силі, термін перевірки затягувався на довгі роки. Наприклад, табори в районі Печори, Воркути існували до 1950 р., а перевірочної-фільтраційний табір на хімкомбінаті в Ленінабаде – до 1953 р.

Щодо практичного завершення репатріації на 1 грудня 1946 р. було зареєстровано 1.833.567 військовополонених і 3.582.358 цивільних осіб, всього 5.415.925 чоловік. З точки зору радянського керівництва ці 5 млн. треба було «влити» в радянське суспільство так «акуратно», так обережно, щоб не викликати небажаних політичних явищ. Особлива увага зверталася на репатріантів, переданих союзниками. У них бачили агентів іноземних розвідок. Таких за станом на 1 грудня 1946 р. було 2.048.974 людини.

З 5 млн. колишніх військовополонених і репатріантів до кінця 1945 р. було передано в спецтабору НКВД більше 600 тис. чоловік, 1.230 тис. було передано в Червону Армію, велика частина з них була направлена ​​в спеціальні запасні частини НКО. Слід зазначити, що багато поняття офіційної статистики маскують суто репресивні заходи. Наприклад, «передано в РККА» включає в себе і поповнення діючої армії, та передачу до складу «робочих батальйонів», і напрямок для перевірки в спеціальні запасні військові частини, за характером змісту і режиму роботи повністю співпадаючими з проверочно-фільтраційними таборами НКВС.

У 1941 – 1945 рр.. військовими трибуналами було засуджено 994 270 осіб, з них до розстрілу – 157 593 людини.

Leave a Reply