Літературне, похмуре

За наводкою ecoross1 швиденько проковтнув книгу Крайтона “Піратські широти”.

Мабуть, з усіх книг Крайтона, що я читав, ця здалася мені самій слабкою. Можливо, справа в тому, що я до деякої міри знайомий з предметом. Якщо мова йде про середину XVII століття, то немає особливої ​​необхідності уточнювати, що морські гармати були бронзовими, а розрахунок з тринадцяти чоловік – забагато для двенадцатіфунтовкі, тут потрібно щось дуже важке, фунта на тридцять два, і так далі. Але це добре.

Що гірше, стали кидатися в очі логічні нестиковки. Найпростіша: чому іспанець садить в галеон, захоплений піратами один бортовий залп за іншим, замість того, щоб тут же піти на абордаж? З переважною перевагою в людях і при тому, що галеон ледве повзає і стріляти (на думку іспанця) взагалі не може? Лупить і лупить, і це при тому, що на борту галеона знаходяться незліченні скарби. Раніше за Крайтон я такого не помічав.

Ось тут-то я, власне, і поугрюмел. Припустимо, хочеш ти описати, як “Тунгуска” раптово збиває А-10. З гармат. За сюжетом треба, щоб ось так. І тут же купа питань: чому “Тунгуска” його не зустріла ракетою в лоб з великої дистанції? Чому А-10 не відреагував на роботу її радара? І ще багато чого. Так ніколи нічого не напишеш. А ось Крайтон плюнув слиною на все це – і порядок. А я не можу.

Перебуваю в похмурому настрої, коротше.

Ну і останнє. Коли пішла ебля нон-стоп за участю лесбіянок, а на горизонті раптом виникла красива племінниця губернатора Ямайки, я зрозумів, що Крайтон таким чином диявольськи глумиться над Сабатіні. Ось це у нього дійсно вийшло. Так цього Сабатіні і треба, а то розвели тут капітана Блада всяких …

Leave a Reply